Історичні відомості
У мальовничому куточку Подільського краю на Крижопільщині Вінницької області в с. Заболотному розташований Меморіальний музей всесвітньо відомого вченого, академіка, професора, лікаря, епідеміолога, борця з особливо небезпечними інфекційними захворюваннями людини, Президента Всеукраїнської академії наук Данила Кириловича Заболотного.
Народився Данило Кирилович 28 грудня 1866 року в с. Чоботарка, (нині с. Заболотне) Ольгопільського повіту Подільської губернії у сім’ї селянина.
Батько Заболотний Кирило Павлович був кріпаком і служив камердинером у поміщика Соколівської цукроварні. Він кілька разів супроводжував пана за кордон і самотужки навчився іноземних мов. Ці його здібності згодом передалися і Данилку. Після відміни кріпосного права Кирило Павлович одержав наділ землі, на якому побудував хату. В цій хаті і народився майбутній вчений.
Мати – Сауляк Євгенія Миронівна була дочкою волосного писаря з сусіднього села Соколівки. Мати майбутнього вченого була людиною освіченою, закінчила в Києві курси акушерів. Вона першою навчила сина грамоті, прищепила любов до книжок, до знань.
Після смерті батька, коли Данилкові сповнилося десять років, його дядько Макар Миронович Сауляк (єдиний з великої сім’ї Сауляків на той час мав вищу освіту) забрав обох братів – старшого Данилка та молодшого Івана навчатись у прогімназію в Нахічевань (район м. Ростова–на–Дону), де він працював у місцевій прогімназії викладачем природничих наук.
У 1880 році Данилко закінчує навчатися в прогімназії з Похвальним листом і продовжує (1880-1885роки) навчання в Рішельєвській класичній гімназії міста Одеси.
У 1885-1891 рр. Заболотний навчається у Новоросійському університеті м. Одеси на фізико–математичному факультеті – природниче відділення. Він самостійно заробляє собі на життя і навчання, даючи приватні уроки дітям з багатих сімей. Заболотний стає одним з найактивніших студентів, бере активну учасгь у революційному русі, як один із членів напівлегального гуртка земляків Кам’янець–Подільської губернії “Молода громада”, яким керувала близька знайома Лесі Українки. А отже поетеса була знайома з Данилом Заболотним. Вона писала братові Михайлу: “Єсть там іще один панич Заболотний: він пише українські вірші, але я їх не читала, попрошу Маргариту Комарову (керівник гуртка) вислати дещо з його віршів”. Формування суспільних поглядів майбутнього вченого, почалося ще за часів навчання в Рішельєвській гімназії, де він напам’ять вивчив Шевченкового “Кобзаря” і захопився творами революційних демократів. Запальний і життєрадісний юнак виступав борцем за волю і правду у своїх віршах “До товариства”, “Не в тихій хатині з батьками”, “За долю Вкраїни”,
“Пісні про волю” –1887 рік. У своїх патріотичних віршах Данило Кирилович усвідомлює себе козаком, для якого справжнє щастя можливе лише в боротьбі за волю і кращу долю матері – України, за її соціальне і національне визволення з–під царського ярма, за братерство вільних слов’янських народів.
Леся Українка в листах до друзів писала; що в Новоросійському університеті навчається панич Заболотний, який наші листівки може перекладати на чотири іноземні мови. Цілком очевидно, що активні виступи політично свідомого і демократично настроєного студента не могли не знаходитись під пильним оком поліції, і після ігнорування неодноразових попереджень поліцмейстера під час заворушення студентів у листопаді 1889 він був заарештований і за півроку до закінчення університету виключений з нього.
У підземеллі тюремної камери 23-річиий юнак піддав критичному аналізу студентський період свого життя, який він назвав “культом науки і пошуками правди”. Але де знайти оту вистраждану правду, коли навколо панують безправ’я, сваволя і нужда, що підтинають у корені світлу надію і будь–яке хороше починання. Він розчаровується в результатах своєї політичної роботи. Через кілька місяців його було випущено з тюрми, оскільки не знайшлося прямих доказів, щоб відіслати в Сибір (під час арешту при ньому не бую виявлено забороненої літератури), та за станом здоров’я. Багато його друзів було відправлено на каторгу.
Після звільнення з тюрми Д.К.Заболотний у 1888 році влаштовується працювати на Одеську бактеріологічну станцію, створену у 1886 р. І.І.Мечниковим, і згодом на все життя глибоко захоплюється молодою наукою – бактеріологією. Віднині служіння народові наукою стає основним його покликанням. Данило Кирилович переконується, що саме бактеріологія і епідеміологія повинні захистити народи планети від жахливих смертоносних епідемій чуми і холери, які так яскраво змальовував Т. Шевченко.
Любов до цих наук і відданість їм невдовзі надихнуть Д.К. Заболотного на героїчні вчинки і принесуть йому немеркнучу світову славу.
Працюючи на бактеріологічній станції, Д.К. Заболотний, під керівництвом учнів і помічників І.І. Мечнікова – М.Ф. Гамалеї і Я.Ю. Бардаха, ближче знайомиться з найстрашнішими хворобами людства – холерою, чумою, бере активну участь у дослідженні цих хвороб, які за дуже короткий період забирали мільйони людських життів.
Медична бактеріологія приваблює його тепер найбільше, зокрема – створення експериментальної моделі для доведення патогенності холерного вібріона. Останній був відкритий Р. Кохом кілька років тому, але було дуже багато заперечень проти того, щоб визнати етіологічну роль цього мікроба у захворюванні холерою. Для створення експериментальної моделі Данило Кирилович працює з ховрахами, які виявились дуже чутливими тваринами до багатьох інфекцій. Він заразив ховрахів холерним вібріоном і одержав типову клінічну картину холери – це був доказ етіологічної ролі кохівського вібріона у цьому захворюванні. Завдяки такому важливому дослідницькому успіху він із захопленням працює над питанням вироблення імунітету до холери і позитивно вирішує його, чим відкриває нові можливості для дослідження явищ імунітету.
Під керівництвом Я.Ю. Бардаха Д.К. Заболотний виконав свої перші наукові праці з бактеріології; “Про мікроби снігу” та “Про цвітіння одеських лиманів”. Завдяки цим працям та заступництву І.І. Мечникова і Я.Ю.Бардаха йому через два роки після виключення з університету дозволяють екстерном здати іспити про закінчення Новоросійського університету. В результаті він одержує диплом І ступеня – це був найкращий диплом. Йому присуджується ступінь магістра природничих наук.
В Одесі доля дарує юнакові велике і неповторне щастя –романтичне кохання до ще дуже молодої панночки Людмили Радецької, яке він свято проніс у своєму серці через усі важкі і небезпечні дороги мисливця за мікробами смерті. Людмила також усім серцем щиро покохала Д.К. Заболотного і була йому вірною подругою і опорою в радісні і важкі хвилини життя. Восени 1891 року Заболотний поступив на третій курс медичного факультету Київського університету св. Володимира. В університеті Д.К.Заболотний відразу почав працювати на кафедрі загальної патології у професора В.В. Підвисоцького – єдиній кафедрі, на якій розроблялися питання бактеріології. З цього часу він вирішив цілком присвятити себе дослідженню заразних хвороб і боротьбі з ними.
Д.К. Заболотний спільно зі своїм учителем -викладачем Іваном Григоровичем Савченком у лабораторії професора В.В. Підвисоцького і під його безпосереднім наглядом поставили сміливий, глибоко продуманий, гранично точний і показовий дослід на собі, який у принципі повторював експеримент, поставлений на ховрахах під час створення експериментальної моделі.
Молоді експериментатори у березні і квітні 1893 р. випили розведену культуру вбитих холерних вібріонів, а 1 травня того ж року – по 0,1 см3 живої холерної культури. Водночас з тієї ж самої пробірки цю ж культуру було введено в черевну порожнину двох кролів. Один з них загинув надвечір, а другий – уночі, тобто обидва не прожили й доби. А експериментатори не захворіли, хоча зараження відбулося і автори його стали легендою.
Уперше в науці було доведено бацилоносійство здорових людей пі/1 час холери, що мало винятково важливе епідеміологічне значення.
В 1894 р. Данило Кирилович закінчив Київський університет, одержав диплом лікаря і був направлений працювати лікарем Подільської губернії, центром якої було місто Кам’янець–Подільський. На той час у центрі Поділля лютувала епідемія дифтерії. Данило Кирилович уперше в світі робить масове протидифтерійне щеплення сироваткою, винайденою П.Є. Ру, яку він сам привіз із Франції. Таким чином за кілька місяців епідемія дифтерії була пригашена.
Данило Кирилович засновує в Камянці–Подільському бактеріологічну лабораторію, вивчає мікрофлору при кишкових хворобах, залучаючи до цієї роботи дільничих лікарів.
Після пригашення епідемії дифтерії на Поділлі Д.К. Заболотний їде до Києва, де служить безкоштовно в 132-му Бендерському полку, відпрацьовуючи колишню університетську стипендію.
У ці роки Київський університет відвідав І.І. Мечников. Він був вражений героїчним вчинком Заболотного та Савченка по самозараженню холерою і подарував йому своє фото з надписом: “Безсмертному учневі від здивованого учителя… З найкращими побажаннями в боротьбі з мікроскопічними ворогами”.
У 1897 в Індії спалахнула холера. На боротьбу з нею було сформовано багато загонів з різних країн світу. Особливо великий інтерес до знищення цієї хвороби виявили країни Заходу. Царський уряд Росії спочатку і не думав про те, щоб сформувати свою експедицію на боротьбу з холерою в Індію. Але зрозумівши, що кордони Індії набагато ближче до Росії ніж, припустимо, до Німеччини чи Франції, дядько царя, принц Ольденбурзький за власні кошти формує першу всеросійську експедицію на боротьбу з холерою в Індію. Експедицію очолює професор В.К. Високович, і до її стаду він включає Д.К. Заболотного.
Під час експедиції Д.К. Заболотний встановив ряд фактів патогенезу, клініки, лікування та імунітету при холері, зробив певні здогади відносно її епідеміології, ендемічності та природних резерваторів.
Протихолерна вакцина, що застосовувалася тут, швидко втрачала свої лікувальні властивості і не давала бажаного результату при її застосуванні. Тоді Д.К. Заболотний пропонує подвоювати її кількість при лікуванні. Почалися незгоди між видними вченими, деякі експедиції згорталися і відїжджали до додому. Заболотний посперечався з вченим В.А. Хавкіним про те, що буде ефект від подвоєної кількості вакцини.
(Тут вони зустрілися вперше, В.А. Хавкін щойно закінчив роботу на створенням протичумної вакцини І розробив метод її виготовлення).
По дорозі додому Д.К. Заболотний, щоб перевірити свої здогади, залишив інших учасників експедиції і заїхав у Джидду, Мекку, Медіну і Караман на Аравійському півострові, де саме ширилась епідемія чуми. В Аравії він здійснював обстеження стародавніх осередків туми з метою з’ясувати джерела її поширення і причини ендемічності.
Дві страшні хвороби – холера і чума у XIX столітті перепліталися одна з другою постійно. Тільки Данило Кирилович повернувся з експедиції по боротьбі з холерою в Індії, як відразу ж через кілька місяців у Східній Монголії спалахнула чума. Під керівництвом Д.К.Заболотного формується російська експедиція на боротьбу з чумою в Монголії.
З цього часу він стає керівником усіх експедицій в Індію, Китай, Монголію, Маньчжурію, Саудівську Аравію, а також Поволжя (Росія) по боротьбі з цими страшними хворобами.
Перебуваючи в експедиції по боротьбі з чумою в Монголії, Данило Кирилович зрозумів, що лише одним медичним шляхом неможливо подолати цю найстрашнішу хворобу людства, яка за дуже короткий термін забирала тисячі людських життів, швидко поширювалась з однієї країни в іншу. Він пропонує спалювати трупи хворих
на чуму, що релігія забороняє. Довго йому довелося доводити, що це необхідно робити задля майбутніх поколінь, бо мікроби чуми не гинуть, коли їх захоронити в землю. Через 50-100 років вони виносяться на поверхню дикими гризунами і знову будуть вимирати нові покоління (як це відбувається вже майже три століття), їх необхідно спалювати: тільки у вогні гинуть мікроби чуми. А рідні ховали трупи своїх близьких скрізь, навіть в погребах, аби не дати спалити (бо на рід впаде релігійне прокляття) і так вимирали цілі великі родини. Лише згодом вдалося переконати людей цих поселень у необхідності спалення трупів.
Кожне захворювання вивчається методом розтину трупів, Ісламська релігія забороняла розтин. Людину, яка б це зробила, за законами Корану піддають релігійному прокляттю – живцем забивають камінням.
А розтин необхідно було проводити. Вже на той час Данило Кирилович розділив чуму на дві форми – легеневу і бубонну. Оскільки, і методи лікування цих форм хвороби різні, і потрібно було знати, яка саме чума розповсюджена в даному регіоні. Вночі у бараку при місячному світлі Данило Кирилович таємно проводив розтини. І от одного разу він вколовся, ховаючи в рукав шприц, у якому був гній чумного бубону з трупа, і сам захворів на пустульозну чуму, від якої вилікувався сироваткою Ру, яка на щастя була в нього. Вражаюче самовладання і героїзм. Це щастя людства, що Заболотний видужав.
Ще з 1898 р. Д.К. Заболотний зацікавився, яким же чином поширюється чума, хто є її переносником. Він припускав вірогідно, що саме носієм чуми є тарбаган – ховрах, який живе в норах. М’ясо його їстівне, а хутро цінне. Отже, прямим шляхом – поїданням м’яса; торгівлею – хутро продавали в країни Європи і Америки; дикими гризунами, котрі жили разом з носієм чуми в норах – миші, щури, ховрахи – ця хвороба швидко переносилась з однієї країни в іншу. Люди, котрі хворіли на чуму, знемагали в бараках, жили в антисанітарних умовах, не мали змоги переїжджати з країни в країну і переносити це захворювання. Але воно швидко розповсюджувалось по земній кулі. Повністю його припущення підтвердилось у 1913 р., коли лікар І.А. Демінський, який за завданням Данила Кириловича вів спостереження за тарбаганами, заразився від них легеневою чумою.
Так він вперше вказав на тотожність чуми тарбаганів і людей, сформулював знамениту гіпотезу про природну осередковість чуми та вказав на роль диких гризунів, як носіїв і резерваторів чуми в природі.
Вчення Д.К.Заболотного про джерела чумної інфекції в природі – це відкриття і фундамент нової науки епідеміології, теоретична основа для розробки раціональних заходів у боротьбі з чумою.
Дослідження чуми Данилом Кириловичом зробили величезний вплив на розвиток всієї мікробіології і епідеміології в світі. Для Д.К. Заболотного як провідного чумолога не було державних кордонів, національних, регіональних та інших перешкод. Щоб подолати чуму він відвідує багато країн Азії, Африки і Європи.
Жодний учений світу не вивчав так багатогранно і глибоко чуму, як Д.К. Заболотний. За це його прозвали чумогоном.
Двадцять років свого життя Д.К. Заболотний присвятив боротьбі з інфекційними хворобами, які зосереджувалися в країнах Індокитаю і звідти розповсюджувались по всьому світі, а звання доктора медичних наук одержав за працю по сифілісу. Протягом кількох років, коли приїжджав з країн Індокитаю на перепочинок у Петроград, він продовжував працювати в Першому інституті експериментальної медицини над мавпами бабуїнами.
Заражав їх, виліковував і внаслідок цих досліджень написав роботу “К вопросу о патогенезе сифилиса”, яку захистив на ступінь доктора наук.
Велику Жовтневу соціалістичну революцію Данило Кирилович зустрів у Петрограді. Він був лікарем і виконував клятву Гіппократа. А в листопаді 1918 р. за сімейними обставинами змушений був приїхати в своє рідне село Чоботарку і повернутися назад не зміг, тому що йшла Громадянська війна. Він залишається жити і працювати в своїй рідній Чоботарці. Його обирають комісаром Народної освіти Тульчинського повіту. Пише медичні праці для селян, у яких розповідає про шляхи зараження інфекційними хворобами та методи їх лікування в умовах села. Приймає хворих селян звідусіль. Донині відвідувачі Музею Д.К. Заболотного згадують розповіді своїх бабусь чи дідусів, яким добрим і щирим був професор Заболотний, як лікував їх.
На початку 1919 р. Данила Кириловича запрошують на посаду ректора Одеської медичної академії, де в 1920 р. він вперше в світі відкриває кафедру епідеміологи з курсом
дезиифекції, читає її основні дисципліни. Веде лекційну і пропагандистську діяльність щодо плямистої гарячки і сипного тифу. Доводить, що платяна воша є переносником інфекційних хвороб, зокрема тифу.
У 1922 р. Д.К. Заболотний організував у м. Саратові інститут мікробіології і епідеміології “Мікроб” для вивчення чуми.
У 1922 р. Заболотний повертається до Петрограда і продовжує працювати Професором Жіночого медичного Інституту, у 1898-1928 рр. працює в Інституті експериментальної медицини та Військово–медичній академії. У Військово–медичній академії створює вперше в світі окрему кафедру мікробіології і викладає основні її дисципліни. Кафедри мікробіології в Петрограді та епідеміології в Одесі він називає своїми дітищами. У 1922 р. таємним голосуванням Д.К. Заболотний був обраний дійсним членом Всеукраїнської академії наук.
У 1928 р. Данило Кирилович повертається в Україну і очолює Всеукраїнську академію наук. У травні цього ж року він засновує в Києві Інститут мікробіології і епідеміології і стає першим його директором.
У 1897 р. Данило Кирилович брав найактивнішу участь у XX Міжнародному з’їзді лікарів у Москві.
У 1907 р. в Берліні відбувся котрес з гігієни і дерматології, на якому Д.К. Заболотний був основним доповідачем з усіх інфекційних питань.
У 1911 році відбулася міжнародна протичумна конференція – на якій Данилу Кириловичу було вручено Золоту медаль за його заслуги перед наукою, а у 1923 р. у Парижі відбувся конгрес, присвячений 100-літньому ювілею французького вченого Луї Папера, на якому Данило Кирилович був основним доповідачем з усіх епідеміологічних питань.
Перебуваючи на посаді Президента Всеукраїнської академії наук він все-таки періодично їздить до Ленінграда з курсом лекцій студентам з мікробіології. Повертаючись з однієї із звичайних подорожей, Данило Кирилович у поїзді захворів на грип, який дав ускладнення на запалення легенів, потім інсульт, інфаркт і 15 грудня перестало битися серце світового чумолога, доктора медичних наук, академіка, професора. Президента Всеукраїнської академії наук.
Свій заповіт він залишив своєму учневі і другові К.М. Гродському, в якому заповідав, щоб його поховали на батьківщині в селі Чоботарці біля рідної хати. Його заповіт виконано.
За своє коротке життя (1866-1929 рр.) Данило Кирилович написав близько 130наукових праць – всі вони про страшні інфекційні хвороби; шляхи зараження ними та методи їх лікування. Нагороджений багатьма орденами та медалями: зокрема – орденом Почесного легіону Франції, орденом Дракона ІІІ ступеня (Китай), медалями “Мукдена”, “Ніколь” (міжнародні нагороди).
Д.К.Заболотний виховав 13 прийомних дітей. Світла пам’ять про Д.К.Заболотного, який врятував стільки життів, скільки всі хірурги світу разом узяті, буде жити в людських серцях вічно.
Ми, його нащадки, зобов’язані Данилу Кириловичу та таким відважним, як він, які пліч-о-пліч ішли поряд з ним, ризикуючи своїм життям кожної хвилини задля нашого сьогодення.
Пройдуть роки, стаття, але ім’я Д.К. Заболотного навічно зали–шиться в історії науки і людства. Все своє життя він стояв на передньому краї боротьби з небезпечними інфекціями. Його наукова спадщина має величезну цінність.Методи Заболотного, його підхід до вирішення найскладніших проблем епіде–міології, вміння застосовувати теоретичні положення на практиці, оцінювати людей, кожного ставити па відповідне місце, його організаторський хист у ліквідації епідемій не втрачають свого великого значення і в наші дні.
“Виходець із народу, Д.К. Заболотний, до кінця свого життя зберіг живий зв’язок з ним, близько до серця приймав його негаразди і біди. Де тільки можна було і де він у силах був що–небудь зробити, він не задумувався перед самою широкою самовідданою допомогою” – так характеризував Данила Кириловича його соратник В.Л. Омелянський.
У селі, яке тепер називається Заболотне, збережені меморіальна хата–музей, сад, літня
кухня, впорядкована могила подружжя Заболотних, побудований чудовий експозиційний будинок – так земляки платять йому любов’ю, повагою, збереженням пам’яті, як про Людину з великої літери.
До цього багато сил і наснаги доклали співробітники, організованого в 1928 р. Д.К.Заболотним Інституту мікробіології і вірусології НАЙ України. Цей інститут є пам’ятником великому вченому, а його колектив гідно несе прапор мікробіологічних досліджень, так високо піднятий Д.К. Заболотним.
